Рівень кортизолу

      — Ми як раз вчасно, — промовила, коли Тимофій припаркувався біля її корпусу лікарні. — ото він. — вказала у напрямку авто, яке було навпроти авто Тимофія. Чоловік промовчав, виходячи з машини, аби обійти її й відкрити двері з боки дівчини. Звісно, Дар’я не стала ніяк сперечатися, але в моменті зрозуміла, що навіть не було думки, що робити далі. Благо, Тим передчував таку ситуацію, тому взяв усе в свої руки.       — Цілуєшся добре? — різко спитав, допомагаючи їй вилізти з авто, наче серйозно, але у дівчини часу не вистачало придумати адекватну відповідь, тому ляпнула, що перше прийшло в голову:       — Не знаю, ніхто не коментував. — потиснула плечима, намагаючись не дивитися у бік свого колеги, відчуваючи його погляд на собі.       — Не проти? — підійшов ще ближче до неї, обережно поклавши руки їй на талію. Зі сторони могло здатися, що це був достатньо власний жест, але насправді він боявся зайвий раз до неї доторкнутися. — В рамках плану, не більше. Якщо ти проти, ти… — знову хотів повторити вже завчену Дашею фразу, але та його перебила.       — У рамках плану — це треба зробити. Але можна не коментувати, якщо на те пішло.       — Ну цього не обіцяю, якщо чесно. — посміхнувся, торкаючись її губ, міняючи їх положення так, аби чоловікові, який за ними спостерігав, було видно все достатньо добре. Логічно, що використовував ситуацію, аби здійснити бажане, але при цьому дійсно хотілось показати тим, що дівчина зайнята й намагатися добитися її — погана справа. Як мінімум тому що ще одна спроба залицянь — і Тимофій не подивиться на свої бажання грати з нею пару та піде розбиратися вже по-чоловічому. Тим не менш, торкаючись її губ, через декілька секунд трохи призабув, що все повинно бути награнно, і бажання відсторонитися аж ніяк не виникало. Гарячі губи, на яких тримався бальзам зі чітким смаком вишні, сильно приваблювали на даний момент і мати змогу торкатися цих м’яких вуст — було як винагорода за останні роки безбарвного життя. По правді, для дівчини час зупинився ще в момент, коли вона відчувала його руки на собі, не кажучи вже про момент, коли ці руки пробралися під пальто, торкаючись уже тільки через тканину сукні, а губи накрили її… Що чоловік, що дівчина забули про всякі «плани», чого, звісно, не признають, та і момент для першого поцілунку не найромантичніший… Особливо враховуючи, що був зіпсованим навколишнім світом.       — Дар’я Андріївна, ми запізнюємося на обхід. — підійшов до пари Валентин Дмитрович, змусивши відлипнути один від одного, але не повноцінно. Його руки продовжувала її зігрівати. — А ви, я так розумію, і є хлопець Даші?       — Ну, по-перше, доброго ранку. А по-друге, ви правильно почали до неї звертатися, для вас, вибачте, але Дар’я Андріївна. — забрав одну з рук з її талії, іншої притягуючи дівчину до себе ближче, та розвернувся до співрозмовника. — Так от Дар’я Андріївна зараз йде, не хвилюйтесь, вона всюди встигне.       — Ми самостійно разберемося як до кого звертатися. — грубо відповів лікар. — У тебе хвилина. — переключився на Дашу.       — Тим, — взяла його вільну руку, на якій був годинник і показував, що вона запізнюється вже на декілька хвилин і навряд чи встигне нормально перевдягтись. — мені дійсно вже треба бігти. — підняла на нього засмучений погляд, відпускаючи його руку.       — Я заїду за тобою після роботи, якщо щось зміниться — пиши або дзвони. — обійняв, цілуючи у щічку. — Поцілунок прокоментую обов’язково потім. — прошепотів, посміхаючись та відходячи від дівчини, кидаючи погляд на її колегу. — Якщо буде лізти — скажеш, я розберусь. Дар’я кивнула, все ще перебуваючи в шоці, намагаючись контролювати свої емоції, але викид гормонів трохи туманив свідомість. Тим не менш думка про запізнення не покинула голову, тому направитися на роботу було необхідно.

***

Увесь день був в якомусь підкошеному стані, коли в думках постійно була картинка ранкового поцілунку. Здоровим глуздом розуміла, що він добре зіграв роль хлопця, але такий чуттєвий поцілунком… хотілось вірити, уявляти, що в ньому була хоча б краплина чогось зачаровоного. У голові крутилися питання на кшталт «чи відчував він щось, коли торкався мене?», але постійно обривала ці монологи у себе в голові, намагаючись приділити повністю себе роботі.       — І скільки йому років? У нього взагалі щось є, окрім пафосу? — залетів в ординаторську Валентин, поки всі пішли на обід. — Що ти у ньому знайшла? Дар’я явно злякалася напору, навіть трохи підпригнувши на місці, коли з’явився чоловік. Від різкості дуже розгубилася, починаючи бігати очима по всьому кабінету.       — Ми можемо перейти на спокійніший тон? Поряд з ординаторську палати з пацієнтами. — спробувала сказати чітко, але на деяких словах почала заговорюватися, за що починала злитися на себе. Ніколи не любила грубість, особливо з боку чоловік: з пацієнтами — це робота, люди бувають емоційні, а хворі люди — подвійна емоційність, а іноді й початкові проблеми з ментальним здоров’ям, але близькі, друзі, колеги і підвищення тону або щось подібного роду — завжди викликає сльози та розчарування всередині. І як би не намагалася переконати себе, що це просто емоції, прийняти цей факт складніше, ніж хтось думає.       — Що? — нахмурився, облокатившись руками на стіл, за яким вона сиділа. — Де ти взагалі знайшла цього мажора? — трохи збавив тон, але від цього легше на душі не стало.       — По-перше, він не мажор, Валентин Дмитрович. По-друге, я не збираюсь з вами обговорювати своє особисте життя, і кажу вам це вже достатньо давно… — закінчувала речення не так впевнено, як почала, але знову проковтнула негативні почуття, продовжуючи: — Ми з вами колеги, не більше. Від вас залежить мій досвід, тому я не можу особливо піти проти. Але ви починаєте заходити за рамки. — відчувала себе впевнішою в собі лише через те, що мало страховку таку, як Тимофій. Але насправді сльози вже підходили, а всередині був комок, який проковтнути було складно. Ненавиділи злість зі сторони іншої людини і пробачала подібне лише пацієнтам та їх родичам, тому що це робота, без цього ніяк. Але, як виявилося, все-таки не дарма вважає, що всі люди так чи інакше хворі. Зовсім забула про цю свою думку, але, благо, вчасно згадала, сприймаючи цю ситуацію вже трохи легше.       — Ти не будеш з ним довго, Дашо. — підійшов до неї ближче, наклоняючись над дівчино. — Тобі потрібен не такий хлопчик.       — Це залежить не від вашої думки. — намагалася відвинути свій стілець далі, аби не бути так близько з Валентином, але чоловік не дав цього зробити, розвертаючи стул у свій бік, нависаючи над дівчиною вже не з боку, а прямо. — Відпустіть, будь ласка. — подивилася в очі тому, розуміючи, яка атмосфера зараз склалася. Замість того, аби почути дівчину або щось відповісти, лікар притиснувся до її вуст своїми. Ранковий замріянний поцілунок був перекритий бридким і холодним. Таким ж холодним, як ненависть, яка з’явилася до цієї людини. Дар’я одразу відштовхнула чоловіка з силою, на яку тільки була здатна, підскочивши з місця, відходячи подалі.       — Не треба так ніколи більше робити! — вже вона підвищила голос, хватаючись за краї столу в кутку ординаторської. — Ви мені не подобається і ніколи не подобалися. Я не бачу сенсу в таких ситуаціях. — чи майже не плакала, але стримувала себе, відчуваючи огиду від того, що сталося. І більш всього було шкода, що негативним моментом був перебитий смак поцілунку з Тимофієм. Чоловік лише засміявся, ховаючи свої очі від неї, але дівчина не сильно то і шукала його погляд.       — Затримаєшся сьогодні. — видав, коли нарешті вгамував себе. — Заповниш всі історії хвороби і потім можеш бути вільна. — переклав зі свого стола на той, за яким вона сиділа, велику стопку паперів. — І розкладеш за алфавітом, звісно.       — Але мій робочий день до четвертої. У мене плани. — спробувала відмовитися, адже, по факту, це робота лікаря.       — Перенесете свої плани, Дар’я Андріївна. Особисте життя не важливіше роботи. — не дав їй продовжувати сперечання, швидко покидаючи ординаторську. Даша залишилася наодинці зі своїми емоціями, маючи бажання зараз на когось зірватися. Але замість того дала собі декілька хвилин, аби вгамувати пил і видихнути, нарешті проаналізувавши ситуацію. І першою думкою, коли повернулась за стіл, було те, що Тимофій планував за нею заїхати, а теперь його план необхідно відмінити.       — «Тимофій, на вечір можеш будувати інші плани та не відволікатися на мене. Треба затриматися на роботі, до котрої — не знаю.» — швидко написала, відкладаючи телефон, аби не засмучувати себе ще більше. Такий чудовий ранок зруйнувало таке море негативу, а до того ж забрали, можливо, такий же хороший, як ранок, вечір. Хоч і не збиралася дивитися та щось відповідати на його відповідь, яку насправді очікувала, але насторожилася, коли навіть через декілька годин не прийшло ніякого повідомлення. В кінцевому результаті, навіть бігаючи в інше відділення, перевіряла телефон по дорозі, очікуючи хоч щось, адже повідомлення було прочитано. Але навіть тоді, коли вона вже звільнилися, вистраждала заповнення всієї документації — ніякої відповіді не було. З іншого боку — він і не повинен був відповідати. Він просто грає її хлопця, вони навіть не друзі, аби вести довгі переписки, та вони, насправді ж, ніхто один одному. Тільки по серцю близькі. Але настрій не повернувся, а навпаки, з кожної години робити погіршувався і навряд чи щось могло його підвищити. Тим не менш, з роботою впоралася, виходячи з відділення тільки ближче до сьомої години. Голова та очі боліли через надмірне навантаження, але до того звикла ще під час перших курсів університету, тому не звертала особливої уваги. Хотілось лише добратися додому, прийняти теплий душ, випити м’ятного чаю та лягти спати. З цією думкою і покинула відділення, направляючись до виходу з території лікарні, проходячи повз парковкочні місця, де її неочікувано хтось ззаду схватив за плечі. Дар’я достатньо злякалася, вскрикнувши та різко обернувшись. Але як тільки побачила хто перед нею — одразу видохнула, намагаючись дихати глубже, аби вгамувати наслідки адреналінового викиду.       — Пробач, я не хотів так сильно тебе налякати. — знову поклав руки на її плечі. — Ти в порядку? — намагався зловити очима її погляд.       — Тимофій, ніколи не підходь ззаду, будь ласка. Особливо вночі. — не скидувала його рук, але очі ховала.       — Пробач, — ще раз повторив, дійсно відчуваючи провину за те, що налякав. — ти як, все нормально? — стиснув трохи її плечі, не контролюючи ці дії.       — Так, все в нормі. — зітхнула, трохи розслабившись, але на настрій тепер наклався адреналін й сльози остаточно підкатували. — Ти що тут робиш? Те ж питання тепер до тебе, все нормально? — намагалася не видати свій стан тоном.       — Тебе чекав. — чесно сказав. — Дашо, що сталося? Я ж чую по голосу, ще трохи і заплачеш. Пішли в машину, зараз зі всім розберемось. — трохи притягнув за плечі до себе, підталкуючи до машини. Дівчина ніяк не намагалася сперечатися або упиратися, слухняно направляючись з ним до авто, адже дійсно була на піку. Посадив дівчину на заднє сидіння, сідаючи поряд, аби уважно вислухати та підтримати. Дар’я одразу розплакалась, ховаючи обличчя руками, трохи відвернувшись від нього, не маючи бажання показувати комусь свою слабкість.       — Хто тебе образив? — дістав серветки, як раз таки навпаки даючи їй проявитися з боку маленької дитини. — Або щось з пацієнтами? — не намагався заспокоїти, але вияснити причину.       — Просто втомилася. — намагалася скрити справжню причину, адже не розцінювала й надалі його як щось більше, ніж знайомий.       — У тебе погано вдається брехати. — протягнув їй серветку, обережно притягаючи дівчину до себе. — Давай розповідай, розберемось. Я впертий, Дашо, якщо хтось образив дівчину — дізнаюсь.       — Він поцілував мене, налякав… — по дитячому, зі всхлипуванням, почала розповідати, витираючи сльози. — А потім, через те, що відштовхнула його, навалив своєю роботою, тому я і затрималася. А ще, він, як мале дитя, нажалівся завідуючий відділенням, що я відмовляюсь працювати під його наставництвом. Це таке марення і дитячий садок! — коротко розповідаючи, трохи заспокоїлася, але на душі від того легше майже не стало.       — Він фізично більше нічого тобі не зробив? — сильніше стиснув її плече, але вчасно це помітив та не став показувати тим свою не аби яку злість.       — Ні, звісно ні, я не настільки не можу контролювати такі ситуації. — зітхнула, намагаючись стримати наступну порцію сліз. — Це взагалі не настільки жахлива ситуація, просто я якась емоційно нестабільна і стало якось надто образливо. — так казала, наче виправдовувалась. І не тільки випрадовувала себе, але і ситуацію, яка склалася.       — Це не емоційна нестабільність, це не адекватна ситуація з боку того мудака. — відкрито заявив, уже знаючи, що не зможе просто так залишити це.       — Може і так. — набрала повітря в легені, витираючи сльози, чим розмазала туш ще більше, про що буде думати, коли побаче всю картину в зеркалі. — Нічого, щось придумаю. Я спробую домовитися, аби перейти в інші лікарню. Просто хотіла саме тут пройти інтернатуру і залишитися працювати. — відвернулася до вікна, але від чоловіка не відсторонилася, дозволяючи продовжувати гріти в своїх легких «дружніх» обіймах.       — Тоді не потрібно тобі нікуди переходити, чуєш? — більш бодро звернувся до неї, аби переключити психіку на іншу. — У тебе сьогодні був складний емоційно день. Я відвезу тебе додому, відпочинеш в спокої. Я зі всім розберусь. — відсторонився сам, хоч і неохоче, збираючись залишити заднє сидіння, але дівчина зупинила:       — Тимофій, ти не повинен. Так само як і я не повинна була дозволяти собі ридати тут. — остаточно взяла себе в руки. — Тобі не потрібно було це чути.       — Добре, не повинен, — кивнув, все ж таки залишаючи місце поруч з нею, пересідаючи за кермо. — підсолоджувати життя будемо, заїхати кудись? Або ще щось? — кинув на неї погляд через зеркало заднього бачення, помічаючи, як вона явно впала в ступор.       — Не знаю, якщо ти хочеш чогось, то звісно. — потиснула плечима, не одразу відповідаючи. Чоловік промовчав, виїжджаючи з парковки, паралельно заходячи на сайт одного з ресторану, аби замовити їй вечерю, за всю дорогу уточнивши у неї лише повну адресу. Хотілось якось підтримати та облегшити їй вечір, а для цього міг зробити лише мінімальні речі. І, на жаль, лише як друг… або ж просто знайомий.