Рівень кортизолу

На два дні Тимофій взагалі зник з радарів, що достатньо сильно почало хвилювати, коли на рівні з цим було оголошено звільнення Валентина Дмитровича.       — Дашо, — підійшла завідувачка відділенням. — тримайся, будь ласка тепер Тетяни Володимирівни. — вказала на ще одну лікарку в колективі, яка знала Дашу не тільки як інтерна. — Думаю, вона також зможе тебе навчити багато чому та поділитися досвідом. І вам буде комфортніше співпрацювати. — по-доброму посміхнулася, але погляд був збентежений.       — А чого звільнився Валентин Дмитрович? — щиро не розуміла, але погляд жінки від того не змінився.       — Скажімо так… — зробила достатньо довгу паузу. — Тобі причину просили не говорити. Але, суто по-жіночому — це добре, що твій чоловік вміє вирішувати питання якомога швидше і вище, коли дівчина не готова конфліктувати з будь-ким.       — В сенсі? — нахмурилася, дійсно не розумію, що відбулося. — Ви можете розповісти, що сталося?       — Думаю, тобі краще спитати у Дієнко. — сказал жінка, чим ще більше зігнала у ступор, бо не одразу дійшло чиє це прізвище. Та спитати більше нічого не вдалося, адже завідуюча одразу залишила Дар’ю, до якої одразу підійшла її новий «наставник», відволікаючи розмовами. Але в обід, коли знайшовся вільний час, все ж таки написали повідомлення Тимофію, що потрібно буде зустрітися. Чоловік, вже, певно, за звичкою, нічого не відповів, але прочитав повідомлення одразу. І це в цій ситуації почало трохи дратувати. Не звикла, аби інші люди будували її плани настільки локально та втручалися настільки відкрито у її проблеми. Навіть якщо це робить людина, яку дуже хочется бачити поруч з собою та відчувати захищеність. Не готова ще до такого втручання. В принципі, як і очікувалося, на парковці біля лікарні її очікували. Причому одразу двоє. Якщо не троє, якщо бути точніше.       — Думаєш, знайшла мужика і тепер можна завищувати собі ціну? — підійшов ззаду Валентин, коли дівчина вже направлялася до знайомого джипу. — Цей сопляк кине ж тебе, як тільки отримає все, чого хоче. Або ж доведе як свою першу дружину.       — Я не винна у вашому звільнення, щоб зараз це слухати. — зітхнула, не маючи особливо бажання навіть чути подібне. Тим паче зараз, коли налаштована на серйозну розмову. — Винні лише ви, якщо на це пішло, ця тема неодноразово підіймалася між нами. Я поспішаю. — не збиралася слухати його та продовжити з серйозним настроєм направляти до Тимофія.       — Я не для того залишився без роботи, аби відпускати тебе просто так. — схватив за руку, настільки різко притягнувши, що дівчина чи майже не звалилася на нього. Дар’я одразу почала намагатися вирватися, аби не відчувати на собі неприємні доторки, але чоловік тримав міцно, намагаючись вгамувати її та дотягнутися до губ. Зі сторони це виглядало надто бридко та викликало більше, ніж просту огиду до чоловіка, тому Тимофій, який спостерігав за всією цією картиною, не збирався дивитися на це більше, ніж тридцять секунд. Сказав синові, якого з садочка довелося забрати сьогодні йому, аби зачекав і нікуди не виходив, а сам направився до місця, де явно розгоралося передчуття не дуже хорошого вирішення ситуації.       — Якісь проблеми? — почав «діалог» ще коли підходив, аби переключити увагу чоловіка з дівчини на себе. — Відпусти її. — підійшов ближче, дивлячись в очі Валентину, якій одразу звернув на нього увагу та розслабив хватку. — Відпусти її, сказав, чи я щось не зрозуміло кажу? Або купи собі перекладач, якщо людської не розумієш. — вже з силою скинув чоловічі руки з тіла Даші, легко справляючись з силою, якщо та можна сказати, «суперника».       — Якого чорта ти взагалі з’явився? — виплюнув Валентин, вже хапаючи за воріт пальто Тимофія.       — Сам у батьків питаю — не відповідають. — спокійно потиснув плечі. — Тобі енергію немає куди діти? Можу організувати місце постійного викиду зайвої енергії згідно з 153 статтею. По-вашому, людей недорозвинених, перекладаю: якщо стримувати свої чоловічі принади не навчишся — організую місце, де навчать твоїм ж методами. Не буду я з тобою битися, неандертальць. — скинув вже з себе його руки, відчуваючи огиду навіть від думки, аби ще раз доторкнутися до нього. Навіть якщо причина бути — дати в ніс. Чоловіка явно ввели в ступор спокійні слова Дієнко, від чого той декілька секунд ніяк не діяв і нічого не казав. Але запах алкоголю, який Тимофій тільки відчував, був не тільки зовнішньої ознакою. Валентин точно був не повністю тверезий, то це ще більше додавало загальмованості, але разом з цим і сміливості. Тому після певно затьмарення свідомості чоловік таки замахнувся, аби нанести удар точнісінько в око Тимофію. Ну, як здавалося на не тверезий голову. Чоловік вправо увернувся, ставлячи блок, але у відповідь не дав, як би того не хотілось. Не при Даші, про яку пам’ятав кожну секунду.       — Дашо, йди в машину, будь-ласка. — навіть не подивився на дівчину, але був впевнений, що та саме так і зробить. І тоді зможе уже не на очах у жінки скрутити чоловіка та вправно розставити всі крапки над «і», керуючись більше не силою, а розумом. Дар’я ж дійсно так і зробила та явно не очікувала побачити в машині Михайла, але рада була уж точно. Хлопчик одразу почав відволікати від картини, де приймав участь його батько, та розслабив дівчину, навіть враховуючи, що її все ще трусило після того, що сталося, а зап’ястя руки боліло від міцної хватки.       — А ти поїдеш з нами у неділю? — спитав хлопчик, з щирою посмішкою звертаючись до дівчини. — Тато сказав, що не може відповідати за тебе, тому треба питати особисто.       — Куди поїхати? — так само натягнула посмішку, остаточно переключаючись на дитину.       — У нас з татом є улюблене місце, ми туди їздимо на рибалку… Правда, рибу одразу відпускаємо. Тато у неділю зробив собі вихідний і обіцяв, що ми поїдемо. Ти хочеш з нами, правда?       — Міш, у меня навряд чи вийде, — зітхнула, трохи засмутившись, адже хотілось би, тільки як на це подивиться Тим — не знала.       — Ну-у, — захникав малий, — чому? Ти не любиш природу? Я міг би тебе навчити ставити палатку, а тато показав би як правильно закидувати вудочку…       — Давай ми поговоримо про це разом з татом, добре? Я люблю природу і залюбки би погодилася на таких вчителів, але у всьому є «але». — перевела погляд на вікно, спостерігаючи, як Тимофій все ж таки не стримав емоцій, вдаряючи Валентина, відкинувши його подалі, не турбуючись, що буде далі, направлячись до своєї машини. Хлопчик хотів щось спитати, але його батько перевів усю увагу на себе, сідаючи в машину, з грохотом закриваючи дверцята авто. Чоловік декілька секунд мовчав, прикривши очі, аби адекватно вгамувати свої емоції, що у нього добре вийшло.       — У тебе серйозна розмова? — розвернувся до Даші, кидаючи швидкий погляд до Михайла, який з зацікавленістю дивився на пару. — І ти в нормі? — перевів свою увагу на её руки, помічаючи червоний слід від рук чоловіка.       — Все нормально. — зітхнула, дивлячись йому в очі. — Тепер не знаю, наскільки серйозно розмова… Тепер можу бути не права. — винувато посміхнулась.       — Та-ак, зрозуміло. — хмикнув, відвертаючись до керма, аби швидше залишити територію лікарні. — Міша, поїдеш до Марка? — звернувся до сина, плануючи відвезти до його дядька, аби не бентежити Дар’ю присутністю дитини. Але та була далеко не проти, аби хлопчик був поряд, тому перебила думки дитини над відповіддю.       — Якщо ти не проти, ми могли б пройтись по парку і поговорити, а Міша погуляє поки. — обережно промовила, дивлячись за реакцію, чи не надто вона відкрито влізла в тему, в яку влізати не повинна була аж зовсім. — Звісно, якщо це не порушить ваші плани та тобі це підходить. — додала, на що чоловік легко посміхнувся, не збираючись якось коментувати, просто кивнувши. Михайло одразу зрадів, не приховуючи цього, проговорюючи вголос яка ж дівчина все ж таки класна і це явно найкращий друг його батька, на що обидва дорослих лише тихо засміялися, кидаючи швидкі погляди один на одного.       — Тато, а ти вмовиш Дашу поїхати з нами у неділю? — згадав малий вже коли під'їждали до парку. Вправно підкидував теми для розмови.       — Ми вже це обговорювали, я нікого не буду вмовляти. — зробив акцент на останньому слові.       — Ну та-ато, — протягнув хлопчик. — а я не буду більше ховати твою ключі від машини! — пролепетав, на що Даша засміялася, уявляючи які у них веселий побут.       — Це дуже серйозна умова угоди? — подивилася на Тимофія, не намагаючись приховати посмішки.       — Навіть не уявляєш наскільки. Тільки я б ще додав як умову не розкидувати маленькі деталі конструктору по маршруту, яким я найчастіше рухаюсь. — закотив очі, висловлюючи своє недовольство, але при цьому все одно робив це з доброю інтонацією та деякою насмішкою.       — Приймаєте умови? — розвернулася до хлопчика, який одразу закивав, сподіваючись, що після цього Даша погодиться і без вмовлять. Що вона і зробила, додаючи, що маніпуляції не найкращий спосіб, але повірить Тимофію, що це було того варто. Насправді, якби Дієнко старший не намагався приховувати своїх емоцій — в присутності Даші виходило це як ніколи погано, тому нотки радості промайнули на обличчі, що дівчина розцінила як гарну акторську гру — подумати, що він дійсно радий було б, напевно, як мінімум глупо… Хибні надії і все інше — проходила. Ніхто прямо не проявляв симпатії, а саме — не говорив про це, а значить цього і немає. А це ще глупіше, тільки не для мозку пари, де головну роль виконують в такі моменти гормони. Побачити, що в парку достатньо мало людей як для такого часу було дійсно гарною новиною, адже можна було спокійно провести час і не відволікатися на велику кількість людей навколо. Михайло одразу потягнув до улюбленого дитячого майданчику, де бували з батьком ні раз, дозволяючи дорослим плентатися позаду та не заважати хлопчикові викидувати накопичену за пару годин енергію.       — Чому сьогодні ти забрав його з садочку? — спитала, не знаючи, як правильно підібратися до теми, заради якої попросила зустрітися. — Ти казав, що його завжди забираєш не ти, на жаль, певно.       — Він не хотів лягати на денний сон і в моїй нудній манері розповів виховательці як сильно в нього болить живіт і нудить, через що йому терміново потрібно додому лікувати. Я впевнений, що так робили і роблять абсолютно всі діти. — потиснув плечима, говорячи про це з легкістю та явною добротою. — Батьки мої сьогодні у себе на дачі, а у няні робочий день починається тільки з четвертої. Тому забрав його в обід і дав няні вже вихідний, вирішив, що раз так, то побуде вже зі мною.       — І ти не злишся, що він обдурив і, можливо, зірвав твої справи? — обережно спитала, згадуючи своє дитинство. На неї за таке могли накричати, як мінімум, але батьки все одно залишалися найкращими та після їх смерті згадувати такі моменти — особливо сумно.       — Ні, у мене абсолютно немає причини злитися. Головне, що мені, — зробив акцент. — він одразу чесно зізнався в чому справа, а не змусив хвилюватися та таскати його по лікарях. Це дитина, — знову потиснув плечима, відчуваючи себе ніяково. — я не думаю, що можу мати справи, які можна поставити вище, ніж сім’я. Звучить надто з завищеними очікуваннями, так? — хмикнув, переводячи погляд на дівчину, яка наче засмутилася від таких слів, але це був не зовсім сум. Згадка про батьків, дитинство, зверху наклалися його слово про родину, а десь на фоні ще кружляла ситуації, яка трапилася на парковці… Тимофій бачив повноцінно її стан, тому вирішив розбиратися зі всім по порядку.       — Про що ти хотіла поговорити? — спитав чітко, не збираючись ходити колами навколо розмови.       — Про звільнення Валентина Дмитровича.       — Тільки не кажи, що ти засмутилася, особливо після його дій. — висказався навіть з більш жорстокою інтонацію, ніж коли говорив на якісь серйозні теми під час їх зустрічей в кав’ярні.       — Якби я засмутилася це було б дуже дивно і розчаровано. — чесно сказала, набираючись сміливості, аби висловити свої думки. — І я дійсно рада, що мені не доведеться близько співпрацювати з ним. Мій новий, скажімо так, куратор дуже хороша жінка і вона мене знає ще з років школи та університету, коли лікувала спочатку мого батька, а потім і маму. Вона і так постійно мене знайомила з цікавими випадками, то тепер це буде в рази цікавіше й пізнавальніше. Це круто… Просто, Тимофій, мені сказали приблизно як сталося це звільнення. Мені дуже приємно, що ти глобально вирішує проблеми людини, яка тобі, по суті, ніхто. — це «ніхто» так різануло слух, що Тим на секунду подумав, що з його вух піде кров. — Але я не вмію адекватно сприймати, коли влізають в мої проблеми. Я вирішую всі свої труднощі самостійно не перший рік і навіть якщо для вирішення питання потрібно б було трохи потерпіти — я б це зробила, але проблему рано чи пізно вирішила б. Чесно, я дуже тобі вдячна, що ти облегшив своїм втручанням мені життя і роботу, але не треба так більше робити, якщо я чимось з тобою ділюся. По-перше, це займає твій час та принижує мою дієздатність. По-друге, я не зможу ніяк тобі віддячити, певно що, хоча, ти можеш попросити про що завгодно і якщо це в моїх силах — я це зроблю. — майже на одному подиху промовила все, тільки в кінці нарешті набравши в легені достатньо повітря. Дієнко зупинився по закінченню її промови, мовчки дивлячись в очі дівчини, яка продовжила:       — Це все, про що я хотіла поговорити і розставити крапки в цій ситуації. Але після моменту на парковці не знаю, чи був сенс в цих словах, адже в цей раз я надзвичайно рада, що ти втрутився.       — Скільки тобі було років, коли померли твої батьки? — різко спитав, чим здивував та змусив трохи розгубитись.       — Тато помер, коли мені було п’ятнадцять, а мама, коли двадцять. — сховала очі, розглядаючи камінчики під своїми ногами. — Тато довго боровся з онкологією, а у мами виявили вже на третій стадії й терапія з операцією не допомогли перемогти.       — Це тому ти намагаєшся самостійно перемогти свої труднощі? — з якоюсь дивною ноткою в голосі спитав, лише на долю секунди відволікнувшись, аби подивитися де дитина.       — Я не думала, що ти ще і психолог. — посміхнулася, змирившись з ситуацією, тому підняла нарешті повний впевненості погляд на нього. — Не знаю. Я ніколи не думала це з такої сторони. Просто звичка. Хоч у мене і є брат, коли батьки хворіли та після їх смерті він постійно мене вчив, що я точно зможу зі всім впоратися. Можливо, це від нього. Дієнко знову замовк, вивчаючи її очі, намагаючись підібрати потрібні слова, які в голову не лізли — а значить і не мали бути озвучені.       — Тато, ми зайдемо за морозивом? — підбіг хлопчик, який за час, що дорослі спілкувалися, зупинившись посеред парку, оббігав та обдивився все, що тільки міг та побачив нове дитяче кафе біля головної площі. — Я дуже хочу спробувати твоє улюблене і моє, звісно, також візьмемо мені. — по-хитрому посміхнувся малий. — Ти любиш шоколадне морозиво? — переключився одразу на Дашу, яка ще досі була трошки в ступорі та думала, що Тимофій затягне сина в розмову з собою і не доведеться думати над відповіддю.       — Так, звісно, хто ж його не любить. А це твоє улюблене? — намагалася зібратися з думками та адекватно переключитися на іншу, більш життєву тему, після такого діалогу з Тимофієм.       — Ні, татове, я таке не дуже люблю, воно дивне на вигляд. Але ми йдемо всі за шоколадним морозивом? І мені додатково полуничне. — знову перейшов на батька, беручи того за руку.       — Ну без шоколадного морозива ми сьогодні ніяк не зможемо. І полиничного, звісно, також. — зітхнув, беручи малого за руку, маючи бажання повторити ці дії й з Дашою, але вчасно стримав себе, що відбилося болем всередині.       — Я повністю підтримую Мишу, без подвійної порції буде сьогодні складно. — обійшла Дієнко старшого, беручи хлопчика за другу руку. — А що ти ще любиш? — вирішила переключити свої думки на дитину, починаючи довгий діалог, який продовжувався і за морозивом та зі сторони виглядало достатньо мило. А для Тимофія ще і спокійно — набагато краще на душі, коли дівчина, яка сильно подобається, може так легко спілкуватися з невід'ємною частинкою життя — сином. Та і після серйозної розмови з дівчиною не дуже розумів як ввести себе далі. У момент розмову між Дашею і Мішею перервав телефон Тимофія, а саме дзвінок, який на нього поступив, через що чоловікові довелося відійти, аби поговорити.       — Тато сумний якийсь… — нахмурився хлопчик. — Ви посварилися?       — Та ні, не збиралися навіть. — повторила його емоцію. — Може по роботі щось.       — Тато сумує тільки через людей. — серйозно промовив малий. — Він не дуже любить їх, ну, людей, але допомагає їм… Тато казав, що ти теж хороша людина, тому що допомагаєш іншим. — посміхнувся, дивлячись Даші в очі. — Коли я виросту я теж стану лікарем. Як і ти.       — Так? — зацікавилася, думаючи над тим, аби перевести тему у щось позитивне. — І яким ж лікарем ти хочаш бути? Лікувати дорослих чи маленьких? — взяла серветку, витираючи щічку малому, де ближче до губ свій слід залишило морозиво.       — Дорослих. Мою маму лікарі не змогли вилікувати, а я зможу вилікувати мам інших. — якось одночасно зі сумом і натхненням в очах сказав хлопчик. Даша не знала ані що відповісти, ані що спитати, дивуючись словам малого та не знаючи як правильно діяти в таких ситуаціях. Коли померли її батьки вона була вже не малою дитиною, але і то реагувала на будь-яку згадку про близьких різко, тому і зачіпати хлопця за цю тему було б максимально низько для неї самої. Та вчасно повернувся Тимофій, який свого настрію ніяк не змінив, а навпаки, був загружений ще більше.       — Мені потрібно заїхати в офіс за документами по справі та готуватися до завтрашнього суду. Перенесли, як виявилося, засідання. — присів за столик, кажучи це більше для Даші. — Якщо у тебе більше немає планів на сьогодні ми завеземо тебе додому, добре?       — У сенсі? — одразу запротестував Мишко. — Ти завтра будеш працювати? Але ж завтра немає садку і я не хочу весь день сидіти з нянею. Ти казав, що два дні побудеш зі мною…       — Малий, — зітхнув, дивлячись на сина По правді, така реакція завжди викликала не найкращі емоції. — ти ж знаєш, що у мене часто буває спонтанна робота. Я працюю з людьми, а у кожної людини свій життєвий цикл, ніколи не можна продумати як буде. Але неділя в силі, це моя обіцянка й я її виконаю.       — А можна я з тобою на роботу? — продовжував хлопець. — Мені нудно вдома і гуляти з нянею.       — У мене завтра два дні вихідних і завтра ми з Мірою збиралися гуляти, Міша може бути зі мною, якщо така ситуація. — втрутилася Дар’я, дивлячись на реакцію Михайла. — Якщо ти звісно довіряєш, а Міші буде не нудно гуляти з нами по місту та допомогти мені вибрати плаття, до речі, на річницю твоєї компанії.       — Даша без мене ніяк не зможе впоратися в магазинах. — закивав малий, придвигаючись до дівчини. — Якщо не відпустиш я продовжу ховати твій планшет ввечері. — поставив умови. Тимофій явно хотів показати обурення щодо маніпуляцій сина, але це виглядало смішно для всіх, чого Дар’я не змогла якось приховати та тихо засміялася.       — Якщо або коли у мене буде друга дитина я сподіваюсь, що манипулятивних звичок у неї буде менше. — сховав телефон, дістаючи гаманець, аби заплатити за все морозиво і взяти з собою обіцяне ще одно полуничне для сина. — Ти будеш ще щось? — знову повернувся до Дар'ї, дістаючи ще і ключи від машини. — Можете поки йти в машину.       — Нічого не буду, дякую. — взяла ключи, переводячи погляд на хлопця. — Пішли, молодий комунікатор. — протягнула малому руку.

***

Вранці Тимофій першим ділом відвіз сина до Даші, яка з радістю зустріла Мішу, так само як і він їй. Звісно, запропонував підвезти їх куди їм потрібно, але Даша його заспокоїла, сказавши, що пройдуться пішки, адже їм не так і далеко та й малий заодно побавиться на вулиці. Чесно, залишаючи сина на дівчину не було зовсім хвилювання, хоча людина й була, можна сказати, мало знайома, але так здавалося більше зі сторони. Він достатньо знав про її життя, набагато менше, ніж вона про його, та міг спокійно довіряти, враховуючи все. Та й до того ж, з ними буде Мирослава, яку знає не перший рік, а з недавнього часу вона ще й являється дівчиною рідного дядька Михайла. Тож причин для хвилювання не було аж ніяких. А привід частіше бачити Дашу й зближатися — був.       — Запропонуй їй спробувати стосунки. — бузив на вухо Марко, коли мозок був зайнятий роботою та засіданням суду, яке відбудеться через годину. — Ну якщо вона тобі відмовить, що ти втрачаєш?       — Змогу спілкуватися з нею. Яке спілкування після того, як я фактично зізнаюсь про симпатію та це виявиться не взаємним? — буркнув, не відволікаючись від документів. — Я сам розберусь, не нагнітай.       — Сам він розбереться. — пирхнув чоловік. — З чого ти взяв, що це не взаємно? Вона, як мінімум, возиться з твоїм сином, це вже щось значить.       — Це значить тільки те, що вона хороша людина, а від того й друг. Ти мені наважаєш і нервнуєш. — вже прямо сказав, аби залишив в спокої.       — Тобі нагадати як ти почав зустрічатися з моєю сестрою? Якби я прямо не сказав Марго, що вона тобі подобається та вона перша не полізла до тебе, ти так би і пускав на неї слину. Ти іноді такий тюхтій, що мені стає соромно за кращого друга. — відвернувся від чоловіка як ображена жінка, схрестивши руки під грудьми. — Якщо ти і далі так продовжив, я повторю це з Дашою. Тимофій одразу насупився та стало помітно як напружилися всі його м’язи, а по очам було зрозуміло, що останні слова явно було зайвими.       — Я не хочу повторювати з Дашою ту ж історію, що і з Марго. Мені не потрібен такий кінець. — відклав документи, зрозумівши, що зробити акцент на них до засідання вже не зможе. — Вона навіть не знає чому і як померла Марго, Марк. І ти чудово знаєш, що я хочу ще одну дитину — якщо стосунки з Дашою колись дійдуть до цього моменту я буду боятися повтору історії з Марго. Я не хочу травмувати її своїми травмами. Це, як мінімум, один з пунктів.       — Це, як мінімум, ти дуже далеко заходиш. Я не прошу одразу одружуватися, народжувати дітей та робити з мене кума.       — Але ти чудово знаєш мене. Я не зможу не дивитися в майбутнє. Почнемо ми зустрічатися — треба буде якось розвивати стосунки, всі ці побачення та все інше — я не пам’ятаю як це робити і не готовий витрачати свій вільний час на таке. А їй це потрібно. Дійдемо ми до спільного побуту — я не бачив жінку в своїй квартирі вже декілька років та єдина людина, яка буває на цій території — це Міша, я не знаю, як буду зживатися ще з однією людиною. До того ж, у мене не вистачає часу на сина, але буде вистачати на нього і на Дашу, так? Захочемо ми дітей — я буду боятися зробити зайвий крок, зробити щось не так, надто расслабитися або навпаки перебрати з контролем, аби не травмувати цим всім її, бо вже проходив це з Марго. — на одному подиху видав.       — Але ви зараз ходити, по суті, на побачення, але не офіційно. Ви ж п'єте разом каву і все таке.       — Це не побачення, а випадкові зустрічі. Вони стали не випадковими лише нещодавно. І це зовсім інше, Марк, зовсім. Побути годину, випити кави та розійтися, це зовсім інше. А якщо я їй скажу про якісь там почуття та це буде не взаємно — то навіть «випадкових» зустрічей вже не буде.       — Ти просто вигадуєш причини проти того, аби зізнатися їй. — продовжував стояти на своєму. — Добре, в чомусь ти правий. Але в дуже малій частині всього. — розвернувся до нього. — Давай парі?       — Яке ще парі? — втомлено зітхнув, не витримуючи напруження та маючи бажання знову розслабитися від людей. Дієнко на декілька хвилин замовк, обдумуючи його слова, адже звучало досить не погано, що признавати було досить соромно. В кінцевому результаті, кивнув, погоджуючись на таку умову та у знак закріплення угоди потиснули один одному руки.       — І Дай Боже через місяць може відсвяткуємо твій перший секс за довгий час. Це ж як наново втратити цноту. — засміявся, після чого отримував сильний поштовх у плече. Після так званого договору Марк нарешті звільнив особистий простір Тимофія, даючи йому нормально працювати протягом всього часу, але думки при цьому ніяк не змінилися. Звісно, він думав про роботу, особливо під час самого судового засідання, але кожна вільна секунда супроводжувалася згадкою про Дашу, а по дорозі до неї — взагалі в голові було все, але тільки не те, що потрібно, а всередині наростала якась дивна паніка. Він розумів, що зробити пропозицію щодо стосунків під час святкування річниці — найкраща ідея та такого гарного моменту може більше й не бути. Тільки від цього тривожність наростала, адже дійсно забув уже що таке стосунки, як правильно поводитися з жінкою, яка не просто знайома або подруга, а твоя дівчина… Та й її відповідь на це дуже бентежила. Адже, в разі чого, дійсно зможе перевести все у жарти, тільки от для себе буде боляче розуміти, що немає шансів. Врешті решт, вирішив не чіпати цю тему для себе принаймні тиждень, поки йде підготовка до самого святкування, бо навіть точної локації ще не затвердили. Враховуючи, що він буде з Дашою та планує романтичні момент, то ідея Марка щодо комплексу за містом — дуже навіть подобалася. Але, знову ж, тільки якщо вона погодиться…       — «Ви де зараз?» — написав їй повідомлення, коли під'їхав до вказаного торговельного центру.       — «На другому поверсі, в кафе в кінці залу зліва. Вийти зустрітити? Я боюсь, що зможеш заблукати.» — одразу прийшла відповідь, що викликало дивну посмішку.       — «У кафе пускають зі своїм?» — спитав, виходячи з машини.       — «Тільки якщо своїм ти вважає шоколадний десерт»       — «Ти відьма? Ти дивись, я знаю історію та цікавлюсь різними стародавніми обрядами, ховай свої здібності краще» — швидко написав, майже не думаючи, направляючись у пошуки потрібного закладу, який знайшов, до речі, достатньо швидко, так само як і їх столик. Хоча, по правді, він помітив їх лише після того, яка на нього почав бігти син. Чоловік одразу підхватив однією рукою малого, починаючи на ходу вислуховувати де вони були і що робили, а дівчини в той час зі сторони тихо милувалися. Мишко майже на одному подиху видав усе, емоційно розповідаючи про Дашу, лише трохи торкаючись теми Мирослави, наче її взагалі не було.       — Я дуже радий, що ти гарно провів час, сподіваюсь, що дівчата також. — посадив сина за стіл, сідаючи поряд, звертаючись вже до самої жіночої статті.       — Тимофію, якби я знала, що діти настільки класні, то я б раніше змінила свою думку щодо них. — відповіла Мира, з радістю в очах дивлячись на хлопчика. — Здається, терміново потрібно переводити стосунки з Марком у статус «все серйозно». — засміялася, дивлячись на Дашу. — А комусь просто їх почати для початку. — якось з натяком сказала дівчині, одразу переводячи погляд і на Тима.       — Думаю, Марк буде на сьомому небі від щастя. — хмикнув, зовсім забувши спитати друга як йому з Мирославою. — Дашо, також подобається проводити час з дітьми? — звернувся до дівчини, яка якось різко засмутилася в останні секунди.       — Чесно, дивлячись з якими дітьми й чиїми. Але, здається, з Мішою виходить не погано. — підмигнула хлопчику, яка одразу засіяв від уваги. — Класно проводити час з гарно вихованими дітьми. — пояснила, підіймаючи погляд на чоловіка. — Але, загалом, так, я люблю дітей, глупо це приховувати, напевно. — намагалася посміхнутися.       — Добре, давайте не будемо про малих, бо дитя поруч зі мною зараз взірветься від того, яке довольне. — засміявся. — Я дуже вам вдячний, тому мінімум, що можу зробити, це додати вам калорій за втрачену сьогодні енергію. — протягнув один маленький крафтовий пакет Даші, а іншій Мирославі. — Що любить Дар’я знаю, а Мира, вибач, обирав на свій смак, сподіваюсь, карамель ти любиш. — з посмішкою сказав, дивлячись на лише Свою дівчину. Вона одразу змінила натягнуту посмішку на щиру, розуміючи, що він дійсно притягнув її улюблений шоколадний десерт. Вона явно розтанула від таких дій, але це не повноцінно перекрило сум, що зараз прийдеться розійтися і з ним самим, і з його сином, до якого за день прикіпила як до рідного, вже звикши, що він постійно поруч бігає.       — Навчи таким манерам Марка, — захнила Мира, дивлячись на десерт, який був, звісно, не перший в списку її уподобань, але й не останнім. — а я одразу зрозуміла, що такі, як Тимофій, ідеальні чоловіки.       — Я вже не знаю, їй подобається Марк чи все ж таки вже ти. — наче в жарт сказала Даша, звертаючись до Тима, але в цих словах насправді була прихована тонка ниточка ревнощів, хоча й розуміла, що подруга інтересу до чоловіка немає зовсім та після подробиць останніх днів і їх поцілунку — тільки й горить бажанням, аби їх пара зійшлась.       — Не хвилюйся, у мене інший типаж. — посміхнувся, задивляючись в ці дивовижно гарні очі, знову помічаючи думку як сильно приковує до себе зелена краплина в правій радужці… — До речі, ви купили сукню?       — Я прям видохнула. — повторила його емоцію, знову дивлячись на хлопчика. — А сукню Міша допомогів вибрати, я ввечері скину тобі як вона виглядає, добре? Можливо, заходиш підібрати щось по кольору, аби ми виглядали гармонійно, як справжня пара.       — Я не сумніваюсь, що ваші смаки зробили щось дивовижне. — так само подивився на малого. — Так, це гарна ідея, я буду чекати.       — Я згадала! — різко перервала їх Мира. — Ми з Марком сьогодні хотіла подивитися новий мультик й Міша також хотів. Ти ж не проти, якщо він буде ночувати сьогодні у нас? — зробила ангельський погляд, сподіваючись, що подруга зрозуміє та запросить чоловіка подивитися сукню наживо.       — Так, тату, — одразу підхватив хлопчик. — я дуже давно не був у дяді Марка, можна? Будь ласочка… А вранці мене забереш й поїдемо на рибалку, я вчасно прокинусь, чесно!       — У мене явно забирають сина. — засміявся. — А мене хто перед сном веселити буде? — дивився на сина, який продовжував спостерігати за батьком з сіяючими очима.       — Перед сном можна знайти з ким повеселитися, Тимофій. — чітко та серйозно сказала Мирослава з натяком. — Вирішено, Мішу я забираю. — посміхнулася, встаючи зі свого місця. — І нам вже час, Марк повинен зараз під'їхати. — протягнула руку Михайлу.       — Ти хоть батька обійми, — сказав Тим, також встаючи із-за столу, присідаючи перед хлопчиком. — Я заїду о сьомій, попередиш Марка, хай постраждаєш нарешті від раннього підйому. — посміхнувся, обіймаючи малого, розуміючи, що Мира зробила все, аби у нього з’явилася можливість провести час наодинці з Дашою.