Рівень кортизолу

      — І хто вона? — спитав друг та водночас коллега посеред вечора, коли сиділи розбирали папери. Кінець місяцю завжди виявлявся складний, особливо враховуючи кількість клієнтів останнім часом та те, що Тимофія тиждень не було на роботі й, що дійсно було правдою, через хворобу сина.       — В сенсі? Ти про що? — зупинився, відкладаючи потрібні папери собі на стіл. Дійсно не одразу зловив думку Марка, та і говорити бажання не дуже мав.       — Ти змінився останні тижні. Як мінімум, перестав бути таким зацикленим на роботі та менше зриваєшся на нас. Я тебе таким пам’ятаю лише в часи, коли Марго була жива. — засмученно закінчив, згадуючи жінку. Марго була його, Марка, покійною сестрою і він як ніхто знає, чого вартувала її втрата. — То хто вона?       — Ніхто. Ти ж знаєш, що мене це не цікавить. — спокійно відповів, роблячи вигляд, що дуже ретельно вчитується у звіти.       — Знаю, що ти не вмів ніколи брехати і не любиш це. Але зараз саме цим і займаєшся. — усміхнувся. — Якщо ти думаєш, що я почну тобі читати тираду стосовно того, що ти зрадник і як ти посмів забути мою сестру, то ні. Ти не перший рік один і я розумію, як це складно, особливо знаючи, який не посидіючий Мишко. Ти молодий чоловік, якому потрібна дівчина, не треба себе хоронити заживо. — похлопав Тимофія по плечу в знак підтримки, хоча на душі й не було так легко. Тим зітхнув, відкладаючи всі документи, сідаючи за свій стіл. Прикрив очі долонями, намагаючись зібратися з думками. Була дівчина, дуже гарна дівчина, з якою хотілось проводити час, жартувати, сміятися, ділитися думками, слухати її, цікавитися як пройшов день, купляти улюблені десерти та давати їй все, в чому у неї тільки виникає мінімальна потреба.       — Ми навіть не друзі, просто випадкові знайомі. Я не знаю, як спілкуватися правильно з дівчиною, аби дати зрозуміти, що вона мені подобається і я хочу чогось більше, ніж випадкові розмови. — вирішив поділитися з другом, відчуваючи справжню підтримку. — Я пригощаю її кавою, десертами, але сумніваюсь, що цього достатньо. Тип паче є одна проблема. — відкрив очі, дивлячись на чоловіка.       — І яка ж? — сів навпроти, складаючи руки на грудях.       — Я чув як вони з Мирославою, нашою улюбленою баристою, обговорювали чоловіка, який подобається Даші. І питали в мене деякі поради. По-перше, їй подобається інший, по-друге, значить вона не розцінює мене як чоловіка, тільки як друга, якщо питає поради стосовно іншого. Чи я помиляюсь? Марк притих, обдумуючи те, що зараз почув, не одразу знайшовши потрібні слова, але в кінцевому результаті посміхнувся, розслабляючись.       — Ну, допустимо, я дізнаюся у Мирослави, що це такий за чоловік там. Поговорю з нею про тебе. Дізнаюся, можливо, чогось цікавого. І що ти будеш робити далі тоді?       — Ти близько спілкуєшся з Мирою? — нахмурився. — Я не думаю, що вона будь-кому буде розповідати про свою подругу.       — А хто мені заважає почати зустрічатися з Мирою, аби спілкуватися з нею близько?       — Тобі не здається це підлим?       — Вона мені подобається вже давно, але не було поштовху. Тепер є. Нічого такого в цьому не бачу. — потиснув плечима, не відводячи погляду від Тимофія. — Так що будеш робити? Що, якщо у неї дійсно хтось є? Промовчиш і будешь спостерігати зі сторони, так?       — Може бути тоді інший варіант?       — Але ж ти вчиниш так само навіть якщо вона вільна й ніхто їй не подобається насправді. Чи я не прав?       — Можливо, і прав. — встав із-за столу, підходячи до вікна, з якого як раз добре було видно кав’ярню.       — Сильно вона тебе зачіпила, так? — хмикнув, повторюючи за чоловіком.       — Навіть соромно зізнатися наскільки сильно. Я думав, що після Марго мене в житті не зможе більше ніхто так привабити…

***

Після останньої розмови з Тимофієм долго не могла прийти до тями, обдумуючи кожне його слово, не знаючи тепер як себе поводити. І, певно, вся проблема мала корінь в тому, що він думає тепер про її почуття до іншого. Іншого, якого не існує. Заперечувати це було б максимально дивно. З чого б це вона виправдовувалася без випадковим знайомим? Вони не настільки близькі. На жаль.       — «І довго ти будеш уникати його? Чи ви обмінялися місцями і тепер ти зникла на тиждень?» — прийшло повідомлення пізно ввечері. Ночувала б вона сьогодні вдома, а не на роботі, то неодмінно розізлилася за те, що хтось вліз в її особистий простір. Будь то навіть друг. Дім є дім і зайвим людям не дуже рада. Особливо зараз.       — «Я нікого не уникаю. Багато роботи, не вилажу з відділення. А як він? Ходить до тебе?» — швидко написала, відволікаючись від історій хвороб.       — «Тільки по вечорам. І когось чекає, як мені здається. Не здогадуєшся кого?»       — «Не треба придумувати, Мирослав. Сумніваюсь, що він згадує про мене.» — відкинулася на спинку стула, чекаючи відповіді.       — «Так, навіть не згадує. Саме тому його колега розпитує про тебе. Якщо що — я могила, ані слова не бовкнула. Коли зайдеш?»       — «Я сьогодні чергую. Завтра ввечері, можливо, зайду, але не обіцяю.» Довго думала чи потрібно взяти до уваги її слова про колегу, але вирішила нічого не питати по переписці та поговорити вже при зустрічі. Їй ще потрібно працювати, а не думати лише про Тимофія півночі.       — Дар’я Андріївна, що ви робите завтра після того, як відпочините? Не хочете познайомити зі своїм коханим? — зайшов в ординаторську Валентин Дмитрович, сідаючи на край стола. — Чи, можливо, все ж таки повечеряємо разом?       — А ви не залишаєте надій. — засміялася, що було вже більш нервозним. — Я завтра відпочиваю весь день, мені буде явно не до вечерь будь з ким.       — Післязавтра? — не залишав спроб. — Як раз після зміни.       — Я подумаю, — тяжко зітхнула. — давайте не будемо поки підіймати цю тему. — вже подумки думала як буде викручуватися, знаючи, що чоловік не відстане. Але, звісно, виходів було мало, як і завжди.       — Тоді обговоримо це післязавтра на роботі. — посміхнувся, відходячи. — Я піду посплю, поки спокійно. Як закінчиш, приходь. — підмигнув, залишаючи ординаторську. Чесно, хотілось в нього щось кинути. Він дратував настільки, що готова була вже почати зустрічатися з будь-ким, аби тільки довести, що не одна і в підтримці колеги зі сторони аж ніяк не потребує. А слово своє все ж таки стримала і, відіспавшись, ввечері пішла в кав’ярню, але спеціально раніше, ніж закінчується робочий день у Тимофія. Просто поговорити з Мирославою, поділитися своєю злістю на лікаря та обговорити взагалі все, що дозволяла собі викласти. Не все можна розповідати друзям — в житті це правило перше. Тільки от за дверима кав’ярні кожен день після четвертої, коли зазвичай закінчувалася у Даші денна зміна, спостерігали, аби не прогавити момент, коли дівчина прийде. Йому необхідно було встигнути побути з нею в одному місці якомога довша.       — Ми зможемо закінчити пізніше? — розвернувся до Марка, яка останні хвилини намагався довести, що у них проблема з судовим процесом, адже цей суддя рідко на боці матери дитині, що їм було дуже потрібно. — Я подумаю, що ми можемо придумати і до ранку дам тобі відповідь. Мені треба піти зараз, Марко. — буркнув чоловікові, збираючи свої речі, на ходу одягаючи піджак та поправляючи волосся, аби воно не стирчало в усі боки. За це йому хотілось дати собі по руках, адже ніколи не думав як виглядає перед іншими.       — Через неї? — з усмішкою спитав, слідкуючи за чоловіком. — Мирослава так нічого й не розповідає про Дашу. Спитай сам. Не будь таким боягузом. — закрив папку з документами. — Якщо ти з нею нормально поговориш я навіть зроблю тобі подарунок і сам придумаю вихід із ситуації.       — Так-так, обов’язково до тебе прислухаюсь і все зроблю. — пропустив половину його слів і, навіть не прощаючись, залишив кабінет, а далі й будівлю зовсім. До кав’ярні, можна сказати, добіг, маючи бажання скоріше почати дихати одним повітрям з нею, вдихаючи аромат кави, на який останнім часом перестав звертати увагу. Зайшов в заклад, одразу побачивши Дашу, яка про щось емоційно розказувала Мирославі, намагаючись стримувати себе, що зі сторони виглядало доволі мило і смішно. Мирослава ж в той час спокійно готувала каву, певно, для дівчини, паралельно дістаючи їй же десерт. Напевно, якби Тимофій простояв ще з хвилину біля входу це виглядало б максимально дивно, тому, зібравши всю свої впевненість у кулак, направився до дівчат.       — Щось сталося, Дашо? — сів поряд з нею, киваючи Мирославі у знак привітання. — Ви засмучена, чи мені здається? — намагався посміхнутися, але нервозність не давала розслабитися.       — Та ні, все добре. — зітхнула, трохи перелякавшись його появи. — Я рада вас бачити. — щиро посміхнулася, не здивувавшись своїм словам, адже це була правда.       — Добре? Серйозно? — втрутилася Мирослава. — Не думала, що у мене брехлива подруга. Це ж надо. — награнно хлопнула в долоні, закатуючи очі.       — Значить, все ж таки щось сталося. — змінив радість та нервозність на серйозність. — Якщо не секрет, то що? Чим я можу допомогти? Ви тільки скажіть, ми щось придумаємо. — підсів трохи ближче. — Мирославо, зробиш і мені, будь ласка, кави, і повтори для Даші десерт, або, може, щось нове? — звернувся уже до Даші.       — Ви мене тортиками відкормите, що я просто в двері в цю кав’ярню пролазити не буду. — засміялася, але Мирі указала на новий десерт в меню.       — То я домовлюсь і для вас відкриють задній вхід, там подвійні двері, не хвилюйтесь. То що сталося? — посміхнувся, дивлячись їй в очі, які перевели погляд на нього.       — Колега з роботи пристає дуже, раніше просто на побачення запрошував, я відмовляла. А нещодавно якось бовкнула, що у мене є хлопець, і тепер він ще більше взявся за мене. Каже, якщо не побачить з хлопцем — не повірить. А ще, що відіб'є, якщо що. — хмикнула, відводячи погляд. — Не люблю нікому нічого доказувати, це так тупо і по-дитячому. Тому от сиджу, психую і думаю, як вирішити ситуацію, аби не зашкодити робочим моментам. — розвела руками, дійсно обдумуючи ситуацію раз за разом.       — Але, як мені здалося, у вас останнім часом з’явився хлопець. Можливо, дійсно варто, аби він побачив вас з чоловіком. Не думаю, що після цього у нього буде недостатньо совісті, аби закінчити залицяння. Зазвичай, такий тип чоловіків заспокоються, або ж, звісно, дійсно починають діяти більше локально. І не таких бачили. — потиснув плечима, не відводячи від неї погляду. — Тим не менш, знову ж таки, на мою думку, дійсно треба просто засвітитися з хлопцем.       — Це, виходить, треба ще і хлопця шукати. — знову підняла на нього погляд, сховавши назад через декілька секунд. — Ви помилилася, з моменту наших перших розмов нічого не змінилося — немає у мене хлопця. Навіть на прикметі. — збрехала в останньому реченні. — Я думала попросити, аби брат підіграв, але вони з ним знайомі. А друзів у мене то і немає. Ось така ситуація. Тільки тортиками і тістечками заїдати залишається. Мозковий штурм діло енергозатратне. Тимофія замовк на декілька секунд, як думав, але насправді мовчав добрих хвилини три, аналізуючи почуте. У неї нікого немає. У неї проблема. Їй потрібно допомогти. Сама доля складає доріжку.       — Я міг би вам допомогти. Різко розірвав мовчання між ними, а потім зловив її здивований погляд, який вона в цей раз не відвела.       — Як? Можна було б, звісно, полякати його юридичними тезами, але дії навряд чи протиправні. Хоча, признаю, ви в цьому розумієтесь краще. — по-доброму сказала, оцінюючи цей жест. Справді ж подумала, що хоче допомогти як представник закону.       — Ні. До чого тут юридичні питання. — нахмурився, наче не очікував таких припущень від неї. — Я міг би зіграти роль вашого хлопця, якщо, звісно, підходжу під ваші особисті критерії. Мало, може, не вдався.       — Ви серйозно? — повернула щиру посмішку на свої губи, кидаючи швидкий погляд на Міру, в якої з рук від здивування впала ложка, а потім знову повернулася до його очей. — Вас це не буде сильно навантажувати? Мені потрібно, щоб аби хоч разочок побачив мене з чоловіком, більше не буду просити, чесно. — почала хвилюватися, від чого на деяких слова почала заговорюватися. Здивована — м’яко кажучи, але всередині теплом розливається його потяг дізнатися проблему та допомогти.       — Дашо, — засміявся. — заспокойтесь. Мене не буде це ані трохи навантажувати, скільки б разів вам не потрібна була допомога. Я звик допомагати знайомим та друзям. — і безмежно гарним дівчатам, до яких лежить серце. — Думаю, тепер це дуже хороша причина перейти на «ти», чи не так?       — А я можу для вас… ну, для тебе, зробити щось? Навряд чи ти можеш вляпатися в таку ж дурню, як я, але може все ж таки потрібна якась моя малосильна допомога? — не заспокоїлася, що логічно, тому продовжувала говорити не повноцінно зв’язно.       — Дар’я, — спробував хоча б своїм строгим голосом привети її до тями. — не повіриш, але як раз в таку дурню я вляпуватися і люблю. Я не хотів просити, але якщо тебе це заспокоїть, то можеш зіграти мою дівчину на одній зустрічі.       — Так, звісно, послуга за послугу, так мені буду легше. — видихнула, намагаючись почати контролювати себе. — Дякую… тобі. — відвела погляд, забувши вже про що хотіла поговорити з Мирославою.       — Це всі проблеми чи я ще щось пропустив? — відчував певне задоволення від того, що відбувається. Даша вже не знала як реагувати, адже коли чоловік, який так подобається, напряму цікавиться проблемами та швидко знаходить рішення, це настільки приємно…       — Та наче все, а цього мало? — зробила ковток своєї кави.       — Достатньо, звісно. — так само розвернувся, беручи свою каву. — Ти завтра працюєш? — вирішив уточнити, хоча сам скоро почне розписувати для себе її графік.       — Так, з восьмої до четвертої.       — То можна я візьму ситуацію в свої руки та підвезу і заберу тебе з роботи? Звісно, як фальш-хлопець для вашого того альфа-самця.       — Я не хочу зайвий раз тебе турбувати. Буде достатньо, якщо просто побачить нас ввечері тут. — вже відчувала себе достатньо сором’язливо, оцінюючи цього чоловіка ще і як наповненого серйозності та рішучості.       — Якщо я це пропоную, значит мене це ніяк не турбує. — потиснув плечима, знову починаючи прожигати її поглядом. — Чи це не базові речі в стосунках, навіть якщо вони тимчасові й фальш?       — Тимофію, вона на все згодна! — втрутилася Мирослава. — Просто соромиться трохи, не зручна ситуація. Чоловік лише хмикнув, на дивлячись на Миру, але кивнув у знак згоди. Йому хотілося зловити кожну деталь в дівчині, від чого не міг змусити себе перевести погляд або взагалі, як раніше, піти з компанії. До того ж, вже занадто сьогодні розговорився та відкрито натякав, чого хоче. Банально допомогти їй, перебуваючи поруч якомога довше.       — Миро, дай, будь ласка, якийсь листочок і ручку. — зітхнув, спостерігаючи як дівчина підносить до губ чашку кави, роблячи ковток. Губи такі пухкі, обвітрені і… манливі. — Я напишу тобі свій номер, можеш писати хоч вдень, хоч вночі, але поки я буду чекати твою адресу і о которій заїхати. — написав свій номер, не маючи бажання давати візитівку, що для нього надто офіційно, або гратися зараз з телефонами, що не подобалося просто.       — А що за зустріч, де тобі потрібна пара? — дивилася на його руки, поки писав номер. Вени так виступають, що не може не приваблювати думка, аби провести по ходу вени, покриваючи його шкіру поцілунками…       — Ось в обмін на адресу скину всі подробиці. — протягнув їй лист паперу. Поставив таку умову в першу чергу тому що спочатку зустріч треба було придумати. Але аби подовжити час дії хоча б фальш-стосунів — щось придумає. Та і буде час придивитися, звикнути один до одного, можливо, помітить якісь натякати, що почуття взаємні. Дар’я дійсно на все погодилася, адже не зробити цього було б глупо, переводячи тему на просте «а як справи у тебе?», так і проговоривши з ним кілька годин, перебравшись за вільний столик. Дівчина розслабилася, обговорюючи з ним життєві теми, намагаючись знайти підходящий момент, аби спитати про родину і сина, але цього не сталося, тому вирішила відкласти подібні питання. Якщо у неї є тепер його номер, то, можливо, колись і зможе набратися сміливості та запропонувати зустрітися ціленаправленно, а не «випадково» в кав’ярні. З Мирославою так ні про що не поговорили, хоча і знала, що у Мири є якась новина, тому запропонувала зустрітися в суботу, коли у обох буде вихідних, та все обговорити. Тільки от до суботи ще три дні. А за три дні змінитися може багато. Уже ближче до ночі, коли дісталася додому, записала його номер собі в контакти, підписавши спочатку як «Тимофій», але швидко зтерла, підписуючи «Мій❤️‍🩹», різко повіривши, що сміливості дійсно вистачить, аби зробити перший крок та мати змогу його так називати. Написала йому адресу, ще раз підтверджуючи, що якщо це далеко від нього, то, можливо, не варто витрачати свій час на дорогу з самого ранку. Але чоловік випустив це з виду, повідомивши, що о 07:20 чітко буде на парковці біля її будинку та добре знає район, тому швидко зорієнтується. Звісно, він буде добре його знати — це ж, напевно, не він одразу відкрив карту та всі можливі сайти рієлторів, аби знайти квартиру собі в тому районі. Треба ж бути ближче до неї… Маніакально, але справедливо для себе, наче як.       — «Ти обіцяв подробиці», — швидко написала, заходячи в ванну кімнату, аби нарешті змити макіяж та прийняти гарячий душ після такого насиченого дня та в передчутті майбутнього ранку.       — «Все банально як ніколи. У моєї фірми через три тижні сьома річниця. Мені потрібно з’явитися з жінкою, аби конкуренти перестали використовувати мою самотність у своїх цілях. У тому плані, що, по-перше, їм вигідно намагатися клеїти до мене підставних жінок, по-друге, я не вселяю останні роки в людей впевненість, що мій моральний стан не підкачає та цим постійно намагаються скористатися. У людей своя логіка, в яку я не дуже і хочу втручатися, але чуток, що я знову будую сім’ю непогано підійме мою конкурентоспроможність на певному рівні. Звісно, якщо ти не хочеш влазити в павутиння чуток, то можеш відмовитися, але це повинно бути лише на моїй території, тебе не повинно сильно торкатися. Але вибір за тобою і я прийму будь-яке рішення, бо це схоже на дитячий садок, як мені здається». — прийшло через декілька хвилин, наче вже було повністю підготовлене повідомлення, але його довго обдумували, чи варто відправляти. Якщо чесно, так і було. В повідомлення насправді була правда. Спочатку від думав, щоб вигадати, але вчасно згадав за річницю та ідея написалася сама по собі. Дар’я одразу прочитала, відволікаючись від своєї вечірньої рутини, не обдумуючи, відписуючи йому:       — «О ні, за це можеш і не думати, мені рідко хвилюють чутки, тим паче, що це дійсно більше твоя територія. Я згодна і рішення не зміню, можеш на мене покластися.»       — «Я був впевнений в тобі, але до події у тебе ще є час передумати, ніколи не пізно. До завтра, Дашо. На добраніч!» Дар’я посміхнулася його впертості, набираючи у відповідь:       — «На добраніч, Тимофію!» — відправила, остаточно відчуваючи повне задоволення він будь-якого контакту з ним. Чоловік одразу прочитав повідомлення та ще довго не виходив з мережі, так само як і Даша, перечитуючи повідомлення раз за разом. Все ж так прийнявши душ, закуталася в теплий светр, адже була ще тою мерзлячкою, та почала обирати, що завтра надягти. Треба було виглядати більше, ніж просто «гарно».

***

Вранці спеціально встала на пару годин раніше, що робила дуже рідко, бо час сну дуже цінний і втрачати його — дурість. Але тим не менш зробила легкий макіяж, щоб відчуття маски на обличчі не дратувало увесь день, одягнула чорне, не достатньо закрите, плаття, довго обираючи, що взути, але вибір зупинила на ботфордах. Зверху, звісно, пальто, яке не застібнула, та рюкзак, куди впихнула все, що тільки могло знадобитися під час зміни. Волосся залишила не змінним, аби спадало на плечі, але декілька пасм, які мали ціль закрутитися, вирівняла. Відчувала себе більше, ніж привабливо, через що і була певна впевненість в собі та більше хотілось, аби так само розцінив її і він. Тимофій же багато кругів не намотував, вивчивши вночі місцеві по карті, тому рівно у зазначений час його машина вже стояла на парковці в очікуванні її. Тільки було одне «але», яке Дар’я й не підозрювала, хоча така думка і повинна була зародитися. Він чекав її разом зі своїм сином, якого по дорозі потрібно було завести в садок. По-перше, він завжди відвозив сина до дитячого садка, це було правилом, а забирала вже няня, або бабуся з дідусем. По-друге, йому хотілось познайомити її з сином. Хотів побачити реакцію, що малого, що дівчини, аби розуміти, з кого починати будувати стосунки: з розмови, пояснень та прийняття ситуації з сином або можна одразу думати як отримати потрібну увагу від дівчини. Дівчина вирішила не змушувати себе чекати, бо і так ситуація була не найкращої, тому вийшла вчасно, одразу помічаючи біля джипу чорного кольору Тимофія та якогось маленького хлопчика, який кружляв навколо чоловіка.       — Малий, зупинись, — Тим підхватив хлопчика. — я тебе зараз з кимось познайомлю.       — З ким? У тебе новий друг? Ми тому тут стоїм чекаємо? — вгамував свою енергію. — І постав мене, я вже дорослий. Чоловік, звісно, виконав прохання, присідаючи перед сином, продовжуючи:       — Так, новий друг, а точніше подруга. — повернув голову у бік будинку дівчину. — От вона, до речі й іде. — кивнув синові. Хлопчик одразу розвернувся у вказану сторону, хмурячись, аби ще здалеку роздивитися Дашу. І по посмішку Міши Тим одразу зробив собі помітку, що дівчина хоча б ззовні вже синові сподобалася. Як тільки Дар’я підійшла Тимофій навіть не встиг привітатися, адже малий Михайло перебив, одразу вітаючись та питаючи як звуть дівчину. Видно, син набагато впевніший в собі, ніж його батько.       — Так, я зрозуміла. — засміялася, присідаючи перед хлопчиком, встигнувши лише кивнути Тимофію в знак вітання, чим була засмучена, але його сина вирішила поставити на перше місце, тим паче в такій ситуації. — Дар’я Андріївна Ференц, народилася 1 грудня 1999 року, проблем з законом не маю, за фахом — лікар, особливих прикмет не було виявлено. — продовжувала сміятися, протягуючи хлопчику руку. Той з посмішкою потиснув її руку, відповідаючи так само:       — Михайло Тимофійович Дієнко, народився… — підняв погляд на батька, згадуючи. — точно, 12 лютого. Все інше тато знає. — сором’язливо переводив погляд то на батька, то на дівчину.       — Давайте ще сімейний кодекс відкриємо, разом з Конституцією. — не зміг стримати сміх, почувши Дашу. — Михайло Тимофійович, я доповім все Дар'ї Андріївні обов’язково. — підійшов ближче до дівчини, яка тільки встала на ноги, поправляючи сукню.       — Ти пообіцяв! — показала йому вказівний палець, знову розслабляючись в такій компанії. — Привіт, до речі.       — Привіт, — зітхнув, швидко оглядаючи її з ніг до голови. — гарно виглядаєш, навіть дуже. Поїхали? — вказав на машину. — Ще треба встигнути Мішу в садочок завести.       — Так, звісно, — в додаток кивнула, дивлячись на малого, який сам поліз до машини. — а з садочку його теж ти забираєш?       — Ні, забирає або няня і сидить з ним, поки я не приїду додому, або мої батьки, але це рідко. — допоміг синові всістись, відкриваючи двері для Даші. — Я тільки відвожу завжди, це наше правило, бо ввечері рідко, коли є сили і час з ним побути та поговорити. Даша промовчала, сідаючи на пасажирське сидіння, оцінюючи і джентельменський жест, і ставлення до сина. Це навіть зіграло на руку для Тимофія, адже багатьом жінкам важливо, як чоловік думає та ставиться до родини, а зокрема до дітей й скільки часу приділяють вихованню. У авто не було ані дитячих мультиків на фоні, ані якихось ще дитячих розважальних штук. Або Мишка це не цікавило, хоча в його віці діти ще думають про таке, або вони дійсно кожного ранку проводять час в дорозі під розмови. Як було й в цей раз, тільки в розмові вже брала участь і Дар’я, яка дуже швидко знайшла спільну мову з хлопчиком. Або ж хлопчик просто до неї тягнувся. Це могла б бути не дуже комфортна атмосфера, враховуючи, що самі дорослі не так добре знають один одного і знаючи, за яких безглуздих обставин зараз дівчина в цій машині. Але цього не сталося — не було ніякого відчуття чужого, наче так і повинно було бути. Завести Михайла в садок проблем не виникло. Було дуже навіть по дорозі, тому ніхто нікуди не запізнювався. Хлопчик щиро побажав Даші гарного дня та передав свої сподівання ще побачитися, біжучи до своєї групи, звісно, перед тим попрощавшись з батьком. Після того, як залишилася один на один дискомфорту так само не виникло, тільки от у Даші була думка, чи буде комфортно саме грати з ним пару. Нехай навіть тимчасово, але ж пару з чоловіком, який надто подобається.