Рівень кортизолу

      Відвозячи сина в дитячий садок часто задумувався, що у нього могла б бути хороша повноцінна сім’я. І він би хотів цього. Але життя завжди вирішує все за нас та все, що у чоловіка — це син, це і є сім’я. Він би міг сказати, що часом ставало надто складно, але не може дозволити собі так вважати стосовно рідного сина. З ним не складно, складно самому хлопчику — батько не може замінити і маму, і тата, у дитини повинно бути обоє батьків.       — Ти обіцяв, що ми наступного місяця поїдемо за місто на рибалку. Ми ж поїдемо, ти зробиш собі вихідний? — питав хлопчик, поки батько шукав місце для парковки біля садочку.       — Звісно, Мишко, я ж пообіцяв. Уже думаю в який день зможу зробити собі вихідний. — припаркувався, повертаючись до сина. — І так, я спробую забрати тебе сьогодні раніше.       Хлопчик кивнув, знаючи, що якщо тато пообіцяв, то він дійсно це зробить, адже ніколи не бреше синові.       Син, кав’ярня, робота, кав’ярня, син, дім — явно не повноцінно щасливе життя.       Так само, як і дім, робота, кав’ярня, дім…       — Валентин Дмитрович, ви бачили онкомаркери своєї нової пацієнтки? — зайшла в ординаторську, одразу підходячи до свого куратора з інтернатури — молодий, але достатньо кваліфікований лікар-онколог. — - Понад норму явно. — протягнула йому бланк з відповідями від лабораторії.       — Ні, я не знав, що вже готові результати, дякую. — забрав папери, піднімаючи погляд на дівчину. — Рідко бачу тебе в халаті, не знав, що він настільки тобі личить. — посміхнувся, продовжуючи очима «пилити» дівчину. Але та лише сором’язливо усміхнулася, чекаючи коментарі щодо аналізів. Але замість того тему почали переводити. — Можливо, хоч сьогодні ввечері у тебе буде час піти зі мною кудись?       — Ні, не буде, я більше віддаю перевагу проводити вечора один на один з собою, а вас мені й на роботі достатньо. — намагалася сказати максимально по-доброму. — Я можу подивитися історію хвороби цієї пацієнтки?       — Тобі можна все, Дар’я Андріївна. — хмикнув, нарешті залишаючи її в спокої від свого погляду, аби знайти історію.       — Я думала, ми вже з вами ніколи не пересічемось. — зайшла в кав’ярню, одразу підходячи, аби зробити своє замовлення та помітила чоловіка, з яким мала короткий, але тим не менш цікавий діалог. — В минулий раз пішли ви, тому в цей раз моя черга зайняти якесь інше місце в цьому закладі. — посміхнулася, не збираючи навіть присідати біля стійки. — Миро, сьогодні як завжди і якийсь новий десерт, бажано з фруктами.       — Це означає, що день був не поганий, чи не так? — спитав чоловік, заряджаючись якоюсь енергією від дівчини, яка щойно з’явилася. Наче своєрідним ураганом втрутилася в особистий простір, але дискомфорту від цього не завдала, а навпаки. — Ви ж лікар, я не помилився? Якісь позитивні моменти на роботі?       — День дійсно був доволі цікавий та повний моїми особистими радощами. — продовжувала дарувати щиру посмішку. — Не без поганих новин, звісно, але все не критично. Так, ви вгадали, я, можна сказати, лікар, проходжу останній рік інтернатури й з наступного року буду вже рахуватися штатним лікарем. А хто ви за фахом, можу спитати?       — Знаєте, — зробив паузу, обдумуючи останні секунди чи правильне рішення він зараз приймає. До того ж, пропустив її питання. — думаю, нікому з нас сьогодні не потрібно жертвувати особистим простором. Ми можемо разом залишитися на своїх місцях, якщо ви не проти. — не знав, навіщо це пропонує, але день дійсно видався хорошим і не помітити це було достатньо важко.       — Тимофію, ви просили нагадувати, коли ви будете перебільшувати з гарним настроєм. Вже пішов другий раз за місяць, якщо що, а якщо взяти до уваги ще той раз, коли взяли у мене печиво з передбачення, то це взагалі три виходить. — втрутилася Мирослава.       — Підіймаю ліміт до чотирьох. — буркнув, навіть не дивлячись на дівчину. — То як вам ідея? — знову звернувся до Даші. — Сьогодні рідкісний день, коли у мене немає навіть про що подумати.       — Звісно, я ніколи не проти гарної компанії. — дівчина все ж таки зайняла місце поруч з Тимом. — Як вас звати Мирослава вже відкрила таємницю. Я Дар’я, якщо що, можна просто Даша, але мене так рідко хто називає.       — Так? Чому? — присунув свій стілець ближче, аби не доводилось говорити надто голосно. — Мені здається Даша — це так по-домашньому і навіть трохи мило. Хіба немає кому використовувати цю форму вашого імені? — дивився на неї, вперше дозволяючи собі зоровий контакт з кимось за межами роботи.       — На жаль, моїх батьків уже немає в живих, вони померли рано через хвороби. — спокійно відповіла, але доволі тихо. — Тому так називають лише друзі, а їх дуже мало.       І так було насправді, єдиними друзями була одногрупниця Лія та старший брат Юра, з яким бачаться не так часто, але все одно залишаються на ріднішими.       — У вас немає хлопця або чоловіка? — насправді здивовано спитав. — Вибачте, я з самого початку почав з не дуже тактовних питань, професійна деформація. Можете не відповідати. — махнув рукою.       — Так хто ви за фахом все ж таки? — зацікавилася, забираючи десерт, який протягнула Мирослава. — І так, ані хлопця, ані чоловіка, не сходжусь ні з ким особливо.       — Я юрист. В сусідній будівлі увесь третій поверх моєї юридичної агенції. Співробітник займаються багатьма юридичними питаннями, а я особисто спеціалізуюсь більше на сімейних конфліктах, скажімо так.       Роз’яснювати специфіку професії було максимально не доречним та і Дар’я без цього почала задавати море різних питань, дійсно показуючи зацікавленість, паралельно уплітаючи свій десерт та запашну каву, що, як би страшно не було признатися Тимофію, його це розчулювало. Давно він не мав ні з ким такої теплої розмови, коли інтерес проявляється з обох сторін, а час зупиняється, зникає, наче його не було і зовсім та й слідкувати за ним бажання не було ніякого. Даша відчувала себе більш тактовнішою, звісно, тому оминала теми, які він самостійно не хотів розвивати, але від цього не відчувала дискомфорту, навпаки повністю розслабившись в такій компанії. І тілом, і головою, від чого наступний день був наповнений позитивом навіть там, де його не була апріорі.       — Знаєте, все-таки до вас, як до лікаря мені не дуже вже хочется. Кваліфікація не приваблює. — спостерігав за кожним її рухом. — Але це викликає гордість — у нас мало хороших спеціалістів, а ви, як мені здається, входите до списку тих, які були народжені для того, аби піклуватися та рятувати людей. — зітхнув, згадуючи певні моменти свого життя.       — Дякую… — сором’язливо промовила, допиваючи каву. — А я, якщо буду мати проблеми, вже знаю, якому юристу зможу довіритися.       Розмова закінчилася ближче до восьмої вечора, коли Тимофію за певних причин, які він не назвав, треба було вже йти. Дівчина не стала ніяк затримувати, що логічно, але відпускали трохи засмучено, адже заговорилися, та на емоціях навіть не взяла його номер телефону. Лише пізніше обдумала цю ситуацію і сподівалася, що ще зустрінеться з чоловіком. Що дивно, але з чоловіком, який їй сподобався, а це буває дійсно дуже рідко. А скоріше, майже ніколи. За двадцять шість років мала лише одні стосунки, в ході яких зрозуміла, що вони — були просто досвідом, адже хлопець не приваблював можна сказати зовсім. Чого не скажеш про Тима… Він був достатньо цікавою людиною, дуже грамотним, розумним та не намагався приховати «себе», чесно про все висловлюючись, подобається комусь його думка чи ні — все одно. А з іншого боку — ще гарний. Не знала повноцінно свій типаж, але, здається, було щось скаже на цього чоловіка — темне волосся, такі ж самі очі, гострі риси обличчя, легка небритість, а до того ж середній зріст (для Даші — навіть високий) й підтягнута форма. В романтичних книгах такі чоловіки були еталонами краси, яким тільки заздрити й можна.

***

      З навчанням в медичному коло спілкування зменшувалось з кожним роком, але сказати, що це бентежило — не могла. Їй завжди було достатньо спілкування в лікарнях з пацієнтами, до того ж посиденьки з єдиною подругою також давали достатньо часу, аби обговорити все на світі, а зверху ще й мала чудову функцію — вимовлятися собі та вчасно виплескувати емоції. Але це було до появи нової людини в житті. Третій день думаючи про одного чоловіка, вже було навіть соромно зізнаватися, що їй нужно й сумно проводити вечора не за розмовою з ним. Здавалося б, у них від сили було два діалога, один з яких розмовою не назвеш точно. Але відчуття, ніби чогось не вистачає переслідувало. Спочатку пропустила вечір в кав’ярні через зустріч з подругою на іншому кінці місця (яка, до речі, ані слова не почула про нового знайомого, певно що, це була одна з тем «для особистого прослуховування собою»), потім взяла нічне чергування… А на третій вечір, не дивлячись на свою певну втому, прийшла в залюблене місце, думаючи зустріти там чоловіка, але замість того тільки дізналася у Мирослави, що то так само не з’являвся останні дні. З моменту їх останньої зустрічі та теплого спілкування.       Відчуваючи ком у горлі, не хотілось навіть ніяк підіймати собі настрій. У неї банально не було бажання зараз знаходитися в цьому місці по одній причині — його не було тут. Ані зараз, ані вчора, ані всі ці дні, що пропустила вона. Наче так глупо, але не відчуваючи присутності цієї людини, в кав’ярні пахло не смачною каваю, а так само, як біля будь-якої вуличної точки.       — А він часто так пропадає? Казав, що буває тут щодня. — вирішили спитати у баристи, видно, дівчина працює давно та з Тимофієм спілкуються як компаньйони.       — О ні, він не любить змінювати свою рутину, після роботи одразу до нас. — повернулася до дівчини Мира, відволікаючись від роботи. — Але заходив сьогодні його співробітник. Як я зрозуміла, то Тимофія й на роботі ці дні не було. Може щось траплялося. — потиснула плечима. — Останній раз він зникав десь так роки два тому. Коли син хворів, може, знову так само. Чесно, не знаю, у самої без нього уже зміна якась не повноцінна.       Дар’я поступово приймала інформацію, не знаючи, за що спочатку ухватитися, тому суть зрозуміла лише через декілька секунд.       — У нього є син? — зіткнулася з Мирославою поглядами, не намагаючись навіть приховати свій — здивований.       — Ви так з ним розговорилися, я думала, він вам розповів. Хоча, я про це дізналася тільки після року знайомства. Не любить говорити багато про своє життя, така людина. — відвернулася, продовжуючи виконувати замовлення.       — А дружина? Дружина теж в нього є? — вирішила, що як дізналася одне, то треба вже дізнатися все до кінця.       — Чого не знаю, так того не знаю. — буркнула так, що було складно навіть розібрати. — Кажу ж, він про себе ні чорта нормально не розказував, а я і не допитувала. — зітхнула. — Та ви не панікуйте, з’явиться, все спитаєте. Вам каву зробити, як завжди?       — Ні, дякую, сьогодні без кортизолу, всього достатньо. І за інформацію теж дякую. — не чекаючи відповіді відійшла від стійки, направляючись до виходу, вже мало, що помічаючи. Але людина, яку випадково помітила на парковці біля закладу — швидко повернула до тями.