Рівень кортизолу

Аромат кави — те, що безмежно зачаровує, придає особливих фарб в буденність, коли навкруги лише осінні барви, які не придають вже років десять ніякого настрою. Перед складним робочим днем це пристрій для ввімкнення оптимізму в поглядах на суворість життя, після — детокс, спосіб розслабитися, замінник щасливим вечорам поряд з близькими. Гаряча терпка рідини зігріває, підвищує рівень кортизолу, що для когось стає проблемою, але для Тимофія — спосіб ще глибше загнати себе до стану постійного стресу та депресії, до чого за роки звик. Відкрити свій офіс поряд з кав’ярнею було найкращим рішенням в усій кар'єрі. Щасливі парочки, які проводять свої побачення в затишному місці, надихають, а чудовий аромат, який відчувається навіть поряд з кафе — нагадує життя. Чорнявий чоловік років тридцяти постійний клієнт однієї з кав’ярень міста; такий типаж, який приваблює жінок достатньо, аби знайти собі пару, але єдина людина, яка цікавить останні три роки — маленький син…       — Як ставитесь до печива із передбаченням? — поставила питання бариста, відволікаючи від загнання себе у пастку думок. Мила дівчина вже давно стала набагато ближче, ніж будь-хто, даруючи чоловіку посмішку кожного ранку і вечора.       — Не вірю в усі забобони та живу сьогоднішнім днем. Не думаю, що будь-яке передбачення може справдитися, адже ми самі обираємо все в своєму житті та будуємо кожен день так, наскільки витримає наша нервова система. — як завжди відповів чітко та досить занудно, що вимагала професія та життєва позиція. Гнатися за адреналіном, шукати пригодити, сподіватися на щасливий момент та вірити в якісь пророкування — не те життя, яке будує він зараз. Впевнений, захотів би щось змінити — навряд чи на це повпливало б якесь печиво.       — Але ж це весело! — намагалася підбадьорити. — Спробуйте, може, хоч якесь добре передбачення змусить вас посміхнутися. — дівчина протягнула Тимофію печиво, яке той з опаскою взяв до руки, розпаковуючи та ламаючи на дві частини. «Можливо, людина поруч і є цілим всесвітом. Необхідно згадати правила дорожнього руху і перед дорогою подивитися наліво!» — прочитав про себе, не збираючись озиратися як по приказу, скомкаючи бумагу та ховаючи її в карман піджаку.       — Дякую, Мирославо. — звернувся до дівчини, все ж таки даруючи їй натягнуту фальшиву посмішку. — З тобою, як і завжди, добре. — оплатив свою каву та залишив чайові, через кілька секунд покидаючи приміщення. Тільки, напевно, він ніколи й не дізнається, що по ліву руку від нього була дівчина, в якої передбачення ставало поряд з його: «Іноді треба зупинитися в страшеному темпі життя і оглянутися праворуч!» — на що дівчина тільки посміхнулася, звісно ж, не сприйнявши якийсь листочок серйозно, хоча це і описувало трохи її життя. Ритм та швидкість — те, що вимагає професія та життєва цінність. Іноді, спостерігаючи за своїми пацієнтами, в свідомості пробуджувалася думка, що час — найголовніше в житті. Діяти швидко, не стояти на місце та постійно знаходиться в русі — застава, як мінімум, успіху у своїй справі. І доводиться так і жити, чуючи кожен день історії нещасних людей, які були закриті в клітці з раковими пухлинами, не знаючи, чи зможуть вижити, чи допоможе терапія або операція. Ти переносиш кожну історію крізь себе, все ще намагаючись уберегти психіку від ураження, але все одно бережеш свої емоції та думки, аби прийти в теплі стіни кав’ярні й під спокій і радість інших людей обдумати все, що відбулося за добу. Десять хвилин, які витрачаєш, щоб усвідомити багато речей, насолоджуючись чудовим смаком кави та свого улюбленого шоколадного десерту — здаються настільки затратними по часу… Не свідомо під кінець дня починаєш задумуватися, що за ці хвилини багато людей померли, а хтось навпаки — пізнав якусь радість. «У справжній бомбі з годинниковим механізмом вибуховою речовиною є час»… Насправді ж всі навкруги це усвідомлюють, але майже ніхто не користується своїми висновками. Мало хто розуміється на минулому та майбутньому, зациклені на теперішньому. Так само, як і мало хто думає про проблеми інших. Можливо, так вірно — не думати про час, жити собою тут і зараз. Тільки Дарія — медик, який бачить сльози кожного дня, який чує від своїх наставників історії пацієнтів, що боролися довго, але не витримали. Вона знає скільки коштує час і наскільки бувають цінними години. Так само як і Тимофій, який стикнувся з горем та смертю. Який знає, що часом ніхто не думає про наслідки. Який, як юрист, кожного дня бачить жертв домашнього насильства та втручається в сімейні справи людей, від чого знає, що одним цінним правилом є не тягнути час, а приймати рішення та діяти. Не завжди ж поруч буде посправжньому вірна й чесна людина. Не завжди, глянувши праворуч, можна побачити друга, що ніколи не змусить чекати і потягне тебе на інший край світу від обриву. І не завжди, глянувши ліворуч, можна побачити друга, який ніколи не втратить хвилини, аби врятувати твоє життя від того самого обриву.

***

«Дар’я Андріївна, не завжди можна допомогти пацієнту вийти з лабіринту, — крутилося раз за разом в голові, — це не перша людина, яка буде згасати на ваших очах…» Серце обливалося кров’ю від болючої думки, що пацієнт, до якого так прикіпила за шість місяців лікування — більше не скаже їй «доброго ранку» та не спитає чи є позитивні результати. Людини більше немає, а мозок все ще думає, що треба передивитися результати останньої комп’ютерної томографії та зайти перевірити загальний стан після процедур. За роки навчання та інтернатури думала, що підготувала себе до цього, але, як виявилося, знову набрехала сама собі.       — Що будете сьогодні? Як завжди чи спробуєте щось нове? — спитала бариста, сліпивши доброю посмішкою, тільки сьогодні було ніяк не до усмішок. Єгоїстично та не правильно, але ображалася на всіх та одночасно заздрила, що у когось все добре, у когось гарний настрій. Як медику — взагалі подібне не властиве та не припустимо, але зараз вона просто людина без всілякої прив’язки до професії. Хіба що думками.       — Давайте сьогодні на ваш смак, мені все одно. — сіла за стійку, закриваючи очі руками. — І без десерту, не той настрій. — зітхнула, розслабляючись.       — Поганий день? — спитала дівчина, починаючи готувати настрій. Дар’я не встигла відповісти, як хтось змусив повернути голову ліворуч, притягуючи цікавим тембром голосу.       — Що, у когось теж сьогодні день такий, що краще б його не було зовсім? — промовив чоловік, не дивлячись ні на кого, тільки перед собою та опускаючи погляд на свої руки, сідаючи за ту ж стійку. — Невже хтось теж помітив, що в цьому закладі дуже влучно можна залікувати душу? Я рекомендую заходити ще зранку, люди складні істоти, одного релаксу на день мало. — пробубнів, звісно, не чекаючи відповіді, одразу звертаючись до баристи. — Миро, будь ласка, зробиш щось на свій смак сьогодні, у мене немає моральних сил думати, що я хочу сьогодні. — прикрив очі, знову ж таки, не чекаючи ніякої відповіді. Мирослава ж знає, що розмовляти треба мало і тільки коли у Тимофія є певний тип настрою.       — Багато працюєте з людьми? — відвела погляд від чоловіка, так само починаючи шукати певну точку на своїх руках, аби зосередити погляд туди. І маленька родимка на безіменному пальці правої руки дуже навіть підходила. — Вони не складні, просто всі ми хворі, хтось фізично, хтось морально. — не знала навіщо почала свою відповідь на його риторичне питання і маленьку промову. Але ж відповіді, по своїй логіці, і не чекала. І тому, так само як і він, здивувалася, почувши її.       — Тоді, скажімо так, я завжди знаходжусь між хворими. Цікаво звучить, не знаходите? — не повертав голови, тому навіть не знав з ким спілкується. Лише коли заходив у кав’ярню помітив, що поряд з його улюбленим місцем сидить дівчина з цікавим кольором волосся. І не темне, і не світле, таке, наче колись було чорнявим та сильно вигоріло на сонці. Але уваги на це багато не витрачав, не така від людина, аби зациклюватися на дрібницях за межами роботи.       — Ви між, а я поміж. Теж не погана формулюється. — посміхнулася вперше за цей день після того, як вранці дізналася про закінчення життя пацієнтки. До того ж, запах кави вже пробирався до кожного рецептора, від чого ставало легше.       — Я сподіваюсь, що ви не працюєте в психіатричній лікарні, інакше мені стає моторошно знаходитися так близько до людини, яка багато часу проводить поміж таких хворих. — усміхнувся кутом губ, аби цього було майже не помітно. Дівчина дійсно видала сміх, відпускаючи погані думки, остаточно погрузившись в атмосферу та в цікавий діалог з незнайомцем.       — Тимофій, що ви тільки що зробили? — здивовано спитала Мирослава, але, як би сказала Дарія, навіть злякано. На що чоловік нахмурився, підіймаючи погляд на дівчину, так само, як це зробила Даша. — Ви тільки що пожартували? Серйозно?       — Або ви психопат, який лякає жартами дівчат, і тут про це щось знають, або я не розумію реакції. — продовжувала посміхатися, все так само не дивлячись на чоловіка.       — Ви самі сказали, що всі людини хворі, чи не так? — нарешті, повернув до неї голову, зацікавившись. Як раз зустрівся поглядом з незнайомкою, помічаючи такий самий цікавий колір очей, як і волосся. Карі з маленький зеленим п’ятном в правому оці. Виглядом цікаво, навіть трошки захоплюючи.       — Так. Але насправді психічно хворих людей я не виношу в цей список, адже це вже інша група населення, яка відрізняється станом загального психічного здоров’я, тому… — не дали завершити думку, перебиваючи.       — Не люблю тему психіатрії, вибачте. — відвів погляд. — Буду вважати, що це моя морально хвороба, як звичайної людини. — хотів продовжити, але перед обома поставили вже готову каву, а значить, що діалог повинен був закінчитися, але замість цього початися релакс. — Мирославо, додай сладощів у життя людини, яка знаходиться поміж хворих. Я сам людей не витримую, а тут таке. — взяв свою каву, встаючи з місця. — Будь-який десерт за мій рахунок. І вибачте, я залишу нашу розмову про психів, хочу відпочити головою сам на сам. — збирався направитися до першого ліпшого столику та, проходячи ззаду Даші трохи зупинився, промовляючи так, аби розібрала лише вона: — Якщо ви лікар, як я зрозумів, то залюбки готовий відвідувати лише вас. Тільки, звісно, якщо ви не психіатр. Люди не настільки доводять. Даша не зовсім зрозуміла ситуації, в якій опинилася зі незнайомцем, але десерт прийняла, відчуваючи більше позитивних емоцій, ніж за увесь день разом взятим.       — Я досі в шоці, що він уміє так довго розмовляти з жінками, ще і жартувати. — хмурилися Мирослава, ставляти перед Дашою її улюблений десерт. Дівчина нічого не відповіла, відходячи від оточуючих подумки. На душі стало значно легше, а значить і життя стало на йоту краще.